УКРАЇНСЬКИЙ СОДОМ

Коли закінчилася активна фаза Майдану, багато хто в ейфорії переконував, що українське суспільство сутнісно змінилося. Проте події останніх місцеві показують, що це не зовсім так. Українське суспільство не змінилося: воно дуже кволо і дуже повільно розпочало зміни. Але до реальних змін так і не прийшло – держава і надалі залишається нездатною захистити своїх громадян, олігархія продовжує верховодити в українській політиці, довкола розкрадання, корупція й хабарництво.

І головним чинником, який змушує з острахом дивитися в майбутнє, є не тільки, чи не стільки, московська агресія, скільки практично повна соціальна байдужість українського суспільства. Ми звикли почувати себе комфортно у своєму маленькому обмеженому до власного помешкання світі. І коли тому світові почала загрожувати диктатура Януковича, ми повстали, щоб оборонити свої світи, ми показали чудеса самоорганізації, солідарності, геройства. Але як тільки минула небезпека «Янукович», ми усі дружньо розбіглися по своїх маленьких світах. Не всі… і це правда, дехто і далі продовжує війну, бо виявилось, що небезпека «Янукович» – це тільки маска іншої, значно жахливішої небезпеки – «Московищина».

І більшість з нас, зручненько вмощуючись за переповненим великоднім столом, щиро наповнювали свої черева різноликою смакотою, загадуючи «незлим, тихим словом москаля, недолугий уряд і Захід, який не хоче воювати за нас».

А десь в убогих оселях котилися вдовині та сирітські сльози героїв Небесної сотні. Десь і скупа батьківська сльоза котилася по щоці й ридала мати, що не дочекалася сина…

Де той майданівський біль, який завив у тугу весь наш народ? Де потіха і поміч для родин, які лишилися без годувальника, без опори, бо він чи вона віддали своє життя за нашу свободу?

«Ось злочин Содому, сестри твоєї: гордовито, перенасичена хлібом й безтурботно спокійною жила вона і дочки її, бідному й потребуючому не помагали» (Ез. 16,49). Так, ми не купаємося в багатстві, й у багатьох немає жодного надлишку, але… Хіба немає в нас можливості самоорганізуватися і допомогти потребуючим? Хіба немає в нас можливості змусити державу подбати про сім’ї героїв, які відстояли нашу свободу? Хіба народ Божий в Україні скотився до рівня содомлян?

Мармурові пам’ятники і пам’ятні дошки – героям! А горе, несправедливість і злидні – їхнім сім’ям!

І ми говоримо, що наше суспільство змінилося? Як, куди, де? Замордовані, з розпоротими животами новомученики за свободу, боягузлива і зрадлива армія, недієздатна і корумпована міліція, непокарані злочинці, що вештаються на свободі, злодії в державних структурах, уряд, який боїться озброїти патріотів для оборони… Це змінене суспільство?

Ми готові голосувати за політичних пристосуванців, куємо в зірки міністрів уряду Азарова, вигадуємо виправдання співпраці з агресором і окупантом, нічого не роблячи, очікуємо допомоги Заходу…. Це змінене суспільство?

Бог нас любить. І Він це показав не раз. Він нас любить, і якщо ми не візьмемося за голову, то війна, жертви, біженці – стануть щоденною частиною нашого життя. Це стане останнім шансом нам трансформуватися, змінитися, або загинути як суспільству. Бо таке суспільство, як наше, – це лютий ворог нормальної людини. Як таке воно не має права на існування. Воно мусить або дійсно змінитися, або щезнути. І якщо цей український Содом морального краху і безладу, ницості, корупції, продажності й хабарництва, соціальної нечутливості не зруйнуємо ми самі через особисте навернення, Бог його зруйнує. Але це буде катастрофічно боляче. І найбільша відповідальність за цю катастрофу лежатиме не на московитському агресорові, не на домашніх «наших» зрадниках, а на нас – християнах України. Або ми зруйнуємо Содом, або цей Содом зруйнує нас!

о.Орест-Дмитро Вільчинський